Важка чи легка професія кейс-менеджера? Відповісти однозначно на це питання неможливо. Хоча б тому, що в багатьох випадках кейс-менеджмент – це більше ніж робота. Це поклик серця, внутрішня потреба допомагати.

І знайомство з Вікторією Лошкарьовою, кейс-менеджеркою Благодійної організації «Надія та дім для дітей», це не лише підтверджує, а й доводить – без розуміння, щирості, а також підтримки команди працювати тут не можливо!

Офісні будні кейс-менеджерів

Коли заходиш до кабінету, де зазвичай працюють кейс-менеджери благодійної організації, потрапляєш неначе у вулик. Тут все гуде – колеги розмовляють по телефону, щось обговорюють між собою, зосереджено переглядають на екранах ноутбуків. А вже за день – тут тиша.

Куди всі поділися?

І у відповідь чуєш слова, сказані з особливою інтонацією поваги: «Сьогодні всі на виїзді в громадах».

Виїзд у громаду

Що таке виїзд і що саме там роблять кейс-менеджери?

Відповісти на це питання і легко, і складно водночас. Тому що у кейс-менеджерів немає ані стандартного виїзду, ані типового дня.

Наприклад, вчора у Дніпрі виїзд кейс-менеджерів було заплановано на 7-му годину ранку. Тож ще на світанку колеги вже збиралися до виїзду. Розмови, збори речей, запах кави… Коли раптом серед цього людського галасу роздається квоктання курей. А якщо все стихне на хвилинку, то можна навіть почути, як десь у клітці серед речей шурхотить хом’як.

Куди і навіщо їх везуть?

-Ми їх веземо в родини, – відповідає Вікторія Лошкарьова. – Курей нам подарували фермери для однієї сім’ї, аби вони могли розводити птицю, збирати яйця, аби було чим годувати дітей та всю родину. А хом’як їде до 12-річного Данилка*. Він так давно про нього мріє!

Тварини – є гарною підмогою для родин, з якими працюють кейс-менеджери.

– Але це не означає, що їх завжди беремо з собою у виїзди, – сміється Вікторія. – Ми орієнтуємося по ситуації, зважаючи на потреби кожної конкретної родини. Торік у мене була історія, коли одне маленьке козеня на ім’я Зірочка не лише змінило життя хлопчика та його мами, а й стала основою маленького бізнесу!

Це була родина внутрішньо переміщених осіб: мама Оля, яку покинув тато й залишився на окупованій території, та п’ятеро дітей. Вони втекли від війни з кількома торбами і опинилися в одній із громад на Дніпропетровщині – без житла і грошей.

Тут їм допомогли знайти і облаштувати дім.

Але ніяк не вдавалося вирішити питання з роботою – село віддалене, можливостей працевлаштування майже не було. Ідея привезти їм козеня виникла спонтанно.

Маленьке та біленьке козеня одразу стало улюбленицею родини. Андрійко, найменший з дітей, грався з ним, вчився доглядати та піклуватися. Він вперше відчув, що таке відповідальність. І це стало важливим кроком для його емоційного розвитку, формування співчуття! Сьогодні родина не просто має своє молоко, а й розводить кіз, виготовляє смачний сир на продаж.

Шляхи і бездоріжжя

Але тварини тваринами, а куди ж ведуть дороги наших кейс-менеджерів?

-Дуже добре буває, коли є дороги, аби доїхати до наших родин, – сміється Вікторія. – Бо інколи доводиться їхати туди, де доріг немає, а є лише вкатані шляхи, якими ми й дістаємося до громад.

Але бездоріжжя – це не перепона. Раз є запит на допомогу – значить кейс-менеджер туди дістанеться.

Наприклад, учора Вікторія їздила в Личківську громаду. Тут в неї –10 родин, які потребують підтримки.

Чи встигає вона зайти до кожної під час виїзду?

Звісно, ні.

Тому що найголовніше, як вважає Вікторія, це якість, а не кількість:

-Мені на кожну родину потрібно не менше 2-3 годин, аби кожній приділити якомога більше уваги. Тож лише кілька родин встигаю відвідати під час поїздки. Вчора в одній сім’ї я грала з немовлям поки мама прибирала, в іншій – малювала з дітьми.

Робота, що виходить за межі стандартів

Послухаєш Вікторію і здається, що її робочий день наповнений іграми, спілкуванням.

Але це доволі оманливе враження. В тому числі й тому, що кейс-менеджери більше люблять розповідати про позитивні зрушення, яких вдалося досягти в родинах. Це їх окриляє та надає сил, щоб працювати далі.

А от про труднощі, з яким вони стикаються, говорять не охоче. Наприклад, про те, як приїжджаючи по запиту в родину вони бачать п’яну маму, яку доводиться спершу просто будити, відпоювати, приводити до стану адекватної свідомості.

Або як минулого року, зокрема, Вікторії довелося працювати не з людиною, а з… вигрібною ямою.

Саме тоді в Личківську громаду приїхала ще одна родина внутрішньо переміщених осіб – мама Катя та її семеро дітей.

Слава Богу, громада знайшла їм будинок. Але дім до цього багато років стояв порожнім, тож був дуже захаращеним. І тому довелося починати з того, аби почистити туалет на вулиці – щоб у дітей була можливість ходити в туалет.

Важко уявити, але тендітна Вікторія тоді одягнула резинові рукавиці, взяла відра й почала тягати нечистоти.

Потім до неї, звісно, приєдналися працівники місцевої школи, сусіди й завдяки спільним зусиллям туалет на вулиці вдалося-таки взяти під контроль.

До речі, саме в таку спільну роботу вірить Вікторія, вважаючи, що лише командна робота та підтримка інших спеціалістів, звичайних людей – запорука того, що родина зможе здолати будь-яку кризу. Адже кейс-менеджери, прийшли в родину, надали певну допомогу й пішли, а сім’ї залишаються жити в громадах. Тому важливо залучати до співпраці не лише представників соціальних служб, освітян, медиків і підприємців, а й звичайних людей — сусідів, знайомих.

Чоловіча криза батьківства

Чи можна визначити проблему, яка найчастіше зустрічається в громадах?

Вікторія зізнається, що найчастіше їй доводиться стикатися з родинами, де батьки виросли в дитячих будинках або просто без певного батьківського піклування. Тому не знають, що таке доглядати, виховувати і навіть любити дитину!

–Зараз в мене є саме такий важкий випадок. Тато Андрій сам виховує чотирьох дітей: двійнятам Орисі та Іванку по 5 років, Ларисі – 10 років, Кирилу – 8 років. Мама в них померла. Тож на тата лягла відповідальність за всю родину. Він весь час працює в полях, у теплицях. За дітьми вдома дивиться дідусь. Ніби, все добре – батько пере дітям, годує. Але ж зовсім ними не займається. Коли я вперше до них приїхала, діти не ходили ані до школи, ані в садочок. В двох дітей – п’ятирічної Орисі та восьмирічного Кирила – після смерті мами, під впливом стресу, почалася затримки в розвитку мовлення.

На питання Вікторії, як родина проводить час разом, тато Андрій дуже здивувався, що має щось робити для дітей. Виявилося, що він сам виріс без мами: його виховував батько, який рано втратив дружину. Тож тата Андрія ніхто не навчив, що дітей треба хвалити, обіймати, розмовляти.

-Коли я вперше попросила дітей обійняти тата, вони просто злякано дивилися на мене, – розповідає Вікторія. – А потім батько їх приобійняв, то вони як вчепилися в нього, ледве не завалили! І на це неможливо було дивитися спокійно.

На сьогодні в цій родині є правило: 15 хвилин на день у них «обіймашки та лоскотушки».

Діти щасливі! Вікторія теж, адже розуміє, що для дітей у такому віці надзвичайно важливі подібні контакти для емоційного розвитку, для розвитку відчуття прив’язаності.

Поступово, крок за кроком, в цій родині розпочалися зрушення й в інших питанням. Двійнята зараз закінчують проходити медобстеження, аби найближчим часом піти до садочка. Вікторія домовилися про те, що дітей туди буде відвозити шкільний автобус.

Для Кирила, у якого йде затримка мовлення, Вікторія знайшла психолога. В місцевій школі домовилася, аби під хлопця розробили спрощену шкільну програму.

Тож позитивні зрушення у цій родині є. Але ще є питання, втручання в яких потрібна участь кейс-менеджерки Вікторії:

-Дідусь в цій родині неконтактий, відлюдькуватий. Він пройшов війну: служив у Афганістані. Йому дуже непросто з дітьми і в силу характеру, і через вік. Тож під час кожного візиту доводиться розмовляти з ними, давати поради, як йому поводитися з дітьми, аби і йому не було важко, і дітям на користь.

І саме в цьому, здається, криється один із секретів успіху кейс-менеджерів у цілому, та Вікторії зокрема: в комплексному підході у вирішення питань. Коли йде робота не з одними дітьми, а з батьками, братами, сестрами, бабусями і дідусями. Такий підхід дозволяє поступово, крок за кроком, відновлювати родинні зв’язки, зміцнювати потенціал сім’ї.

Материнські питання

Зрозуміло, що виховання дітей, обійми та поцілунки можуть бути проблемою для татусів. Але ж мамам може трішки легше?

-Зовсім, ні, – заперечує Вікторія. – В мене була родина, в якій мама Леся виховувала семеро дітей. В неї самої було неймовірно довге волосся, яке вона заплітала в коси. А її п’ятирічна донечка Аня при цьому ходила занедбаною, з брудним волоссям, в неохайному одязі.

Вікторія спершу поговорила з мамою і з’ясувала, що мама Леся сама росла без батьків – тому навіть не підозрювала, як треба правильно за дитиною доглядати, тримати в чистоті.

Тому кейс-менеджерці довелося провести роботу з мамою: спершу пояснити, чому настільки важлива гігієна для дитини. Потім вони разом з мамою помили голову дитині, заплели коси.

Звісно, з першого разу мама не змінилася. Але Вікторія не втрачала надії й кожного разу, як приїжджала до них, то нагадувала, то робила зауваження, що дівчинка має бути чистою, охайно заплетеною…

І мама Леся змінилася!

-Якби ви бачили, які гарні зачіски Ані робить мама Леся! – розповідає Вікторія. – А ще сама навчилася та виготовляє неймовірно красиві резинки для волосся, які роздає іншим родинам!

Вікторія радіє, згадуючи про цей випадок. Але потім додає, що кейс-менеджерам дуже часто доводиться робити саме ось таку роботу – на конкретному прикладі показувати, що і як робити.

Ось приїхала Вікторія в родину. В домі брудно. Каже мамі: «Приберись». А та здивовано дивиться на неї, не розуміючи, що не так. Адже для неї в домі все нормально! І лише коли кейс-менеджерка сама прибереться в домі, жінка розуміє, що може бути інакше. Вона бачить інший результат і вже сама починає робити так, як краще для неї, для дитини!

-Знаєте, я не рятую дітей чи родини! Я дуже часто стаю просто помічником, партнером у подоланні кризи. Даю шанс цим сім’ям повірити в самих себе, щоб далі вони могли йти по життю самі. І коли я бачу, що мені вдається змінити чиєсь життя, то щиро радію.

Саме вчора Вікторія аж світилася від радості. Тому що зайшла до родини Марії.

З нею вона познайомилася рік назад. Це була нажахана жінка із зацькованим поглядом. Четверо дітей зі страхом в очах намагалися заховатися за нею. Вони не один раз бачили, як тато бив маму.

Маму Марію разом з дітьми тоді довелося вивозити в іншу громаду, шукати дім, влаштовувати дітей до школи, знаходити психолога, бо один із синів Марії мав проблеми із мовленням.

Але проведена робота вартувала докладених зусиль. Адже вчора кейс-менеджерка вже зайшла на чисте обійстя, де на гойдалці каталася мама, поруч спало немовля, неподалік на подвір’ї порався тато, тихо грала музика… Мама Марія вдруге вийшла заміж, народила дитину, старші діти ходять до садочка та школи. Сім’я просто живе тихим та спокійним життям.

-І це, напевно, найкраще, що можна побачити! Що твоя робота змінила чиюсь долю! – підсумувала Вікторія. – Кожна родина особлива для мене, бо кожній з них я віддавала і продовжую віддавати частинку себе. Аби їм жилося краще!

Повернувшись пізно ввечері додому, до родини та дітей, Вікторія все ще думає про свою поїздку, переживає і складає плани наступного візиту. Бо для неї кейс-менеджмент – це не професія. Це щоденна невтомна робота розуму і серця для того, щоб бодай іще одна дитина отримала шанс на гідне та щасливе життя в родині.