Сьогодні, в Міжнародний день людей з інвалідністю, ми хотіли б поговорити про батьків, які виховують дітей з інвалідністю, які раніше жили в інтернаті чи дитячому будинку!
І пропонуємо чесну розмову з мамою дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), яка виховує десятеро дітей, частина з яких має інвалідність. Саме вона розповість про те, як з’являються прийомні сім’ї та чому про них варто замислитися… IT-фахівцям!
Мама Маша
Марія Чупініна – особистість доволі відома у сфері громадської активності та волонтерства. Вона є головою громадської організації «Добро Так». Про неї часто пишуть журналісти, адже вона – активна мама-вихователька в ДБСТ. Вона має досвід догляду не лише за дітьми з інвалідністю, а й дітьми, які потребують паліативної допомоги.
Будинок малюка в житті школярки
Коли Марія була школяркою, вона разом з однокласницями ходила допомагати до будинку дитини, що був поруч із її домом:
– Нас пускали до групи на прогулянки: ми виводили дітей на вулицю, гралися з ними, допомагали няням. Там було багато дітей з інвалідністю. Але нам здавалося, що це звичайні діти. Адже ми майже нічого не знали про фізичні порушення. Максимум – у когось зі знайомих був порок серця чи вирізали апендикс. Це було найстрашніше, про що я чула до цього.
А там, у будинку дитини, я вперше побачила гідроцефалію, вовчу пащу, заячу губу… Діти без рук, без ніг – дуже багато таких.
Саме там я познайомилася з дівчинкою двох з половиною років, до якої дуже прив’язалася. Я навіть просила маму удочерити її. Нам відмовили. Тоді я собі пообіцяла: коли виросту і якщо моє життя складеться хоча б більш-менш нормально – я когось із таких дітей обов’язково заберу.
Мені не було важливо, який у дитини діагноз. Я була впевнена, що точно впораюсь. Я просто хотіла змінити чиєсь життя.
Чи вдалося змінити життя?
Коли Марія стала дорослою, її мрія здійснилася. Тепер вона мама-вихователька в ДБСТ.
На запитання, що це змінило в її житті, Марія каже:
– Можливо, це прозвучить трохи пафосно. Але не все в житті відбувається просто так. Коли ми долучаємося до чийогось життя з наміром змінити його на краще – іноді стаються дива. І я це точно знаю!
Ось, наприклад, мій син Денис. Йому в дитинстві казали: «Він не проживе довго. У нього буде дуже низька якість життя. Навіщо вам цим займатися?»
Але Денис не просто дожив. Він дожив до 16 років – а з його діагнозом це велика рідкість. Він ходить. А багато дітей із подібним діагнозом – ні. Він катається на велосипеді, грає на гітарі, має власні інтереси й життя.
Я впевнена: в інтернаті цього б не було. Я бачила різні дитячі будинки. Там дуже багато дітей, які навіть не встають із ліжка, які ходять під себе, до яких ставляться байдуже. Ніхто, особливо коли дитина вже не маленька, не братиме її часто на руки, не доглядатиме, як це має бути. Там немає ні теплоти, ні елементарного піклування.
«Як зрозуміти – моє це чи не моє?»
На питання, яке часто задають кандидати у прийомні батьки під час навчань (детальніше про ці навчання, організовані нами, читайте за посиланням) – як зрозуміти, що саме ця дитина «твоя», Марія відповідає:
– У всіх по-різному. Я не знаю, як воно працює, але в жінок це ніби закладено: ти просто бачиш і розумієш, що це твоя дитина.
В мене є подруга Наталя. Вона радилася зі мною перед тим, як поїхати в пологовий будинок, щоб подивитися на дитину, яку хотіла прийняти в родину. Все перепитувала мене: «Як зрозуміти – моє це дитя чи не моє?»
Я сказала: «Наталю, ти зайдеш, подивишся і –все зрозумієш». Вона так і зробила. А потім дзвонить: «Він же копія моєї мами!»
Я кажу: «Забираємо! Це твоя дитина!».
Цей хлопчик став справжнім щастям для Наталі.
Що значить стати прийомною сім’єю для дитини з інвалідністю?
Марія відповідає, не замислюючись:
– Прийняти в родину дитину з інвалідністю – це не про гроші або пільги. Дитина з інвалідністю – це нескінченна праця, безсонні ночі, часто – відсутність очікуваного результату. Це постійні фінансові витрати навіть не на своїх біологічних дітей, а на ту дитину, якій ти прагнеш щось дати, щось встигнути…
В обмін на цю щоденну працю родина отримує не винагороду, а щось набагато цінніше – любов цієї дитини.
По суті, таке батьківство – це служіння!
Мені здається, що сьогодні є люди, які могли б стати гарними прийомними батьками. Наприклад, IT-фахівці. Я знаю багатьох таких спеціалістів. Вони мають гроші, машини, квартири, мандрують світом…. В них ніби є все, але немає щастя в очах, в багатьох із них не складається особисте життя. І при цьому вони розуміють, що хотіли б мати сім’ю, виховувати дитину… Мені здається, що вони могли б прийняти дитину і зароблені гроші вкладати не в матеріальні речі, а в дітей: найняти реабілітолога, повезти дитину на лікування чи відпочинок… Тобто подарувати дитині інше життя, інший світ!
І якщо ви, читаючи ці рядки, зрозуміли, що готові подарувати дитині з інвалідністю інший світ, звертайтеся до нас!
Ми відповімо на всі запитання та підкажемо, з чого почати.
Можливо, саме ви станете для когось тією людиною, яку називатимуть мамою або татом.