Коли перед нами стоїть завдання – допомогти дитині – ми не замислюємося над тим, наскільки це може бути складно. Ми просто йдемо в сім’ю і працюємо. Саме за таким принципом будувалася й наша робота з підтримки сімей ромів на Дніпропетровщині.
Згідно з офіційними даними, в Україні проживає від 150 до 400 тисяч ромів. Точну цифру назвати складно не лише через війну, а і через те, що багато людей ромської національності не оформлюють документи та намагаються уникати будь-якої ідентифікації.
Проте нас у цій темі бентежить інше – діти, які зростають у багатодітних родинах мають проблеми з відвідуванням школи, не мають вдосталь їжі, одягу, взуття та інших необхідних для життя речей, а ще страждають від булінгу як однолітків, так і дорослих…
Наша кейс-менеджерка Єлизавета не лише працює з цими сім’ями, вона намагається знайти відповідь на питання: наскільки взагалі можливо змінити життя цих родин і дати дітям шанс на майбутнє, яке буде відрізнятися від звичного укладу життя ромської громади з ранніми шлюбами, відсутністю освіти тощо.
Але про все – по черзі.
На перше питання – чи важко працювати з сім’ями ромів – Єлизавета відповіла:
— Важко. Але можливо. Сім’ї ромів мають свої особливості. Наприклад, вони рідко просять про допомогу – частіше вимагають. Якщо дізнаються, що ми підтримали одну родину, одразу питають: «Чому не допомагаєш нам?» Якось я допомагала мамі отримати свідоцтво про народження: пояснила, навіщо це треба зробити, потім повезла її до ЦНАПу. А за кілька днів до мене на вулиці підійшла вже інша жінка: «Ти допомогла моїй сусідці? Через місяць і мені документи зробиш…». І що тут скажеш? Часто після розмов з мамами у мене опускаються руки… А потім я дивлюся в очі цих дітей і розумію: ні, не можна йти – треба знову пояснювати, говорити, допомагати.
І вона продовжує оцінювати потреби родин, привозити продукти, одяг, взуття, іграшки, допомагати в оформленні документів і робити безліч інших справ. Єлизавета зізнається: хоча матеріальна підтримка таким сім’ям потрібна, значно важливіше – щоб мами мали власне бажання змінити звичний уклад життя заради дитини, заради її майбутнього.
Проблемні питання
— Більшість дівчат у цих сім’ях починають народжувати дітей у ранньому віці, через що не можуть здобути освіту й працевлаштуватися, – розповідає Єлизавета. – Сім’ї не мають власного житла, стабільного доходу. Їм не вистачає одягу на всіх і діти зазвичай доношують речі один за одним, тому і в дитячих колективах вони виглядають досить неохайно.
Коли Єлизавета приходить в ці родини, то бачить, що діти дошкільного віку переважно знаходяться вдома – їх не віддають до дитячого садочку. А ще вона помічає, що вони не розуміють української мови.
— Діти, які не мали навичок спілкування в дитячому колективі, які погано розмовляють, потім стикаються вже з проблемами у школі, куди їх влаштовують батьки. – розповідає кейс-менеджерка. – З дітей ромів часто сміються однокласники: за одяг, за відсутність шкільного приладдя. Одна мама так мені і сказала: «Привези канцтовари – щоб з моїх дітей не сміялися. Тоді відпущу їх на уроки».
Через брак грошей ці діти також не мають гаджетів для онлайн-навчання. А дистанційка – для них просто «канікули».
— У деяких сім’ях старші діти, які вже одружилися і мають власні кошти, діляться телефонами з молодшими, щоб вони могли доєднуватися до уроків. – ділиться Єлизавета. – Але таких випадків мало.
Зазвичай саме батьки не зацікавлені в тому, щоб діти вчилися. Хоча за словами фахівчині, в родинах ромів є багато дітей, яким цікаве навчання і які б хотіли здобути професію.
І тому їй доводиться наполегливо працювати з мамами, щоб вони дозволили своїм дітям розвиватися. Це надзвичайно складно, зізнається кейс-менеджерка, а в деяких випадках – майже неможливо!
Хоча дива також трапляються. Єлизавета розповідає про маму, старші діти якої вже створили свої родини й роз’їхалися, а вона залишилися з чотирнадцятирічною донькою та десятирічним сином. Саме синові подобалося ходити до школі, вчитися. Проте у школі його почали задирати старші хлопці й він зізнався про це нашій фахівчині.
Разом із місцевою Службою у справах дітей наша кейс-менеджерка втрутилася в ситуацію. І вже за якийсь час на питання, чи його ображають у школі – хлопець відповідав, що ні.
Виявилося, що він записався у спортивну секцію і почав займатися футболом. В нього з’явилися друзі, спілкування… І його життя змінилося.
— Це радше виняток, ніж правило, – каже Єлизавета. – Але він показує, як змінюється ставлення до дітей, коли вони починають товаришувати, спілкуватися в колективі…
Працюючи з ромськими сім’ями, вона зрозуміла: ми можемо допомогти цим родинам у вирішенні окремих проблемних питань, але без підтримки з боку громади, звичайних людей – зокрема в питаннях, що стосуються дітей – кардинально змінити ситуацію неможливо.
— Якщо дитячі колективи прийматимуть і підтримуватимуть цих дітей, їхнє життя зміниться на краще! Я знаю це точно. Але для цього потрібно багато працювати – і громаді, і самим ромам, – підсумовує Єлизавета. – Лише тоді в цих дітей з’явиться шанс здобути освіту, розвивати таланти, закладені природою, наприклад у малюванні чи футболі. І, можливо, саме це стане основою їхньої майбутньої професії. Діти мають право на щасливе дитинство і на те, щоб будувати своє майбутнє так, як бачать вони, а не так, як вирішують дорослі.