Тричі на тиждень вона виходить з офісу. Сідає в машину, посічену осколками, і їде у громади, де на неї чекають діти та їхні батьки. А це ні багато ні мало, а майже дві сотні людей!
Вікторія Романів – кейс-менеджерка нашої організації. Вона працює у прифронтових громадах Дніпропетровщини. Вона не виїжджає безпосередньо на лінію зіткнення, але щотижня буває у селах, де добре знають, що таке «прильоти» шахедів, ракет і «кабів».
Коли війна поруч
Під час виїздів у громади
Коли Вікторія їде в громади, кожного разу ніби потрапляє в іншу реальність. Тут часто немає доріг, мобільний зв’язок ловить не всюди й не завжди. Навіть про повітряну тривогу вона дізнається не з додатка, а від людей на вулиці.
-Якось ми з водієм приїхали у громаду…– згадує Вікторія. – Вийшли з машини. А нам кажуть, що в сусідньому селі щойно був «прильот». Загинули і військові, і цивільні… Спершу мене накрив шок. А потім взяла себе в руки та пішла в родину – бо там вже чекали діти.
Фермерське питання
Через постійні загрози обстрілів люди звідси виїжджають. Лише цього року на Дніпропетровщині евакуювали понад 3 тисячі дітей (дані на вересень 2025 року – прим.).
У деяких селах залишаються жити одна-дві сім’ї. І вони в основному покладаються на власні сили – тримають худобу, садять городи.
– Місцеві фермери вже кілька років поспіль потерпають не лише від війни, а й від неврожаю, – розповідає Вікторія. – Їду полями і бачу соняшники, які так і не виросли, пшеницю, яку кілька разів пересівали, але марно… І розумію, що мої родини знову залишаться без заробітку. Адже більшість батьків працюють саме у фермерів: немає врожаю – немає і грошей на зарплату людям. А ще немає врожаю – немає і податків, щоб утримувати соціальних працівників у громадах…
Щоб підтримати сім’ї, Вікторія заохочує батьків реєструватися у Службі зайнятості. Це дає змогу отримати допомогу по безробіттю чи знайти роботу із офіційним працевлаштуванням.
А от вплинути на роботу соціальних працівників у громадах, вона не в змозі. Тому просто приїздить до родин і допомагає як може.
Діти на прифронтових територіях
Водій – перший помічник кейс-менеджера під час виїздів!
Адже попри всі виклики тут, на прифронтових територіях, живуть діти! І так само потребують допомоги, як от у випадку п’ятирічного Максима, який народився із розладом аутистичного спектру:
– Одного разу він вискочив із будинку і мало не втопився. Тоді його врятували. Але через асфіксію та кисневе голодування в хлопчика почалися проблеми зі здоров’ям. Тато не витримав і пішов з родини. Мама живе з бабусею, виховує сина сама. Я допомогла організувати курс реабілітації для хлопчика. Ми їздили на консультацію до невропатолога…
На словах це все здається простим. І тільки Вікторія пам’ятає скільки довелося докласти зусиль, аби організувати поїздку для родини – домовитися про візити до лікаря, знайти транспорт і навіть просто виїхати з села. Адже у ці віддалені громади Дніпропетровщини часто не їздять навіть автобуси, бо навіть доріг туди немає – наші кейс-менеджери зазвичай їдуть полями.
«У мене вдома були шпалери…»
Працюючи з родинами у цих громадах, Вікторії також доводиться вести роботу не лише з дітьми, а й батьками:
– Є у мене родина, де мама виховує доньку… Якось сусіди зробили зауваження, що її дитина грається на майданчику без нагляду. Вона образилася, мовляв, у віці моєї доньки я теж сама гуляла. Довелося говорити з мамою, пояснюючи, що її дитина заслуговує на краще життя, ніж було у неї.. На що вона відповіла: «У мене було гарне дитинство – у мене вдома були… шпалери!» І що ти тут скажеш? Потім у нас була ще не одна розмова, доки мама зрозуміла, як треба виховувати дитину і що треба робити, аби дитинство донечки було кращим ніж у самої мами.
«Вони всі читають…»
Та сама родина, яка обожнює читати!
Коли Вікторія їде в родини, то завжди везе подарунки, в тому числі й книжки.
– Я щиро радію, коли бачу, як діти гортають яскраві сторінки, як в їхніх очах з’являється вогник цікавості. Вони в ці моменти починають розуміти, що світ набагато більший, ніж їхнє село, – розповідає Вікторія.
А ще зі сміхом згадує родину, в якій мама виховує десятеро дітей. Коли вона під’їжджає з водієм до будинку, то зчиняється справжній ґвалт. Адже кожен з дітей намагається показати свої іграшки, розповісти щось цікаве.
– І вони всі читають! До того ж багато! – розповідає Вікторія. – Мене це дивує і тішить одночасно…
І допомога, і подарунки ледь поміщаються в машину, коли Вікторія вирушає до родин
Коли настає вечір
Звісно, окрім подарунків та книжок, наша організація, завдяки Вікторії та її колегам, має змогу надати родинам матеріальну підтримку, організувати реабілітацію та візити до лікарів… Ми робимо все, аби сім’ї, навіть перебуваючи під постійною загрозою обстрілів, не залишалися сам на сам зі своїми проблемами, а діти мали змогу рости щасливими!
…Уже пізно ввечері Вікторія знову сідає в машину посічену осколками. Вона не потрапляла під обстріл під час виїздів – автівка зазнала пошкоджень під час однієї з атак іскандерів на Кривий Ріг. І водій, і Вікторія радіють, що тоді постраждав лише зовнішній вигляд машини. І що вони можуть продовжувати приїжджати туди, де на них чекають.
Адже попри близькість війни – життя тут триває!
Криворізький район, Дніпропетровська обл., 2025 р.