Днями сімейство Батурських відсвяткувало 20-річчя створення (ДБСТ), а по суті — створення великої родини! Вони розпочали свою історію у 2001 році. Це один із 65 ДБСТ, створених за підтримки Представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні коштом благодійників Великобританії.
За роки служіння дітям Володимир і Тетяна Батурські виховали 24 дитини, з них 21 прийомну! (Тут, певно, батьки, в яких одна-дві дитини, із захватом присвиснули).
Історія розпочалася в Києві, наприкінці 90-х років. На той час Тетяна і Володимир мали власну квартиру й виховували двох рідних дітей. Одного разу в їхній квартирі пролунав дзвінок і на порозі Батурські побачили дітей-жебраків, які просили їсти. Їх нагодували. З часом діти почали приходити частіше і приводити друзів. Але якось після чергового візиту Батурські зрозуміли, що однією їжею чи одягом цим дітям не допомогти, адже вони залишаються там, де й були – на вулиці, у підвалах закинутих будинків. Так прийшла ідея взяти на виховання прийомних дітей, щоб дати їм любов, затишок і сім’ю.
За перший рік існування ДБСБ Володимир і Тетяна прийняли в сім’ю 5 прийомних дітей і далі щороку родина поповнювалася. Найменшим вихованцям було 5 років, інші хлопці й дівчата були трохи старші, але всі потребували батьківської турботи.
Багато дітей вже виросли, створили власні сім’ї й зараз Володимир з Тетяною перейшли у статус прийомної сім’ї — виховують 4 дітей. Також з ними живе доросла донька, дві онучки й старенька мама. “Всього лише десятеро”, як сказав пан Володимир.
Ми зателефонували Володимиру Батурському, щоб поцікавитися, чим зараз живе родина.
– Володимире, скільки людей було на святкуванні 20-річчя ДБСТ?
– Та хіба хтось рахував? Після 20 гостей вже все одно, скільки їх. Діти, їхні чоловіки й дружини, онуки, онучки. (Поки ми розмовляли, дочка Володимира нарахувала 35 гостей, які завітали на ювілей, і це ще не вся родина — хтось працює за кордоном, хтось не зміг приїхати. Але про свято все одно не забули).
– Як наважились на таке бучне святкування?
– Я взагалі спокійно ставлюсь до святкувань, ювілеїв. Так, діти приїздять, вітають нас із днем народження, збирається така ж кількість людей. Але сьогоднішнє свято не для нас, батьків, – цього разу мені хотілось зробити свято для дітей і їхніх родин, подякувати Господу за всіх людей, якими він нас благословив — дітьми, помічниками та провідниками.
– Розкажіть, як ви познайомились з нашою організацією?
– Мабуть, доля невипадково звела мене з Марком Куком, засновником міжнародної організації “Надія і житло для дітей” в 1999 — 2000 роках. Це сталося в київському Гідропарку, коли я допомагав безпритульним дітям. Вже потім ми зустрілися в іншій якості, коли благодійна організація “Hopes and Home for children” купила нам будинок для створення ДБСТ. З теплом і вдячністю згадую “Надію і житло для дітей”, зокрема людей, які стоять за цією назвою – Галину Постолюк і Надію Татарчук, Марка Кука; простих людей – доброчинців з Англії, за кошти яких було придбано будинок для нашого ДБСТ. Також ціную вклад Валентини Довженко, Зінаїди Кияниці, Людмили Волинець, Сергія Андріяша, Людмили Балим. Може я перерахував не всіх, але всім вдячний. Цьому я навчаю і дітей — вдячна людина — це людина, а не вдячна — лише схожа на людину.
Ми також зв’язалися з дітьми, яких виховали Батурські, щоб дізнатися, як це – рости у такий великій сім’ї?
Біологічна донька Ірина відповіла лаконічно: “Я не люблю говорити про особисте, можу сказати тільки одне – у мене найкращі батьки та дуже класні сестри та брати.”
Також поговорили з Олегом Мельником, одним із прийомних дітей. Зараз йому 27 років, а потрапив він у ДБСТ у 8 років після інтернату. Олег за професією кондитер і його захоплення йде корінням у дитинство, коли Олег спостерігав за бабусею (мамою пана Володимира), яка пекла торти на дні народження дітям. Малим облизував ложку, коштував сире тісто, а згодом бабуся заохотила його й до приготування. Вже в 3-4 класі Олег знав, ким хоче стати. Так і сталося — він отримав відповідну освіту, зараз працює в компанії, що годує акторів під час зйомок кіно і мріє навчатись у знаменитий паризький кулінарній школі Le Cordon Blue (Кордон Блю). Крім цього Олег активно займається благодійністю, ще з університету, де заснував благодійну секцію. Також він — постійний донор крові.
– Олеже, що корисного для життя Ви винесли із виховання в ДБСТ Батурських?
– Я можу казати про це годинами. Я вдячний Володимиру і Тетяні, що вони віддавали свій час, увагу, ресурси не лише біологічним дітям, але й прийомним, і порівну вкладали в нас усіх. Вони завжди були поруч, допомагали порадами й настановами, навчали, показували на власному прикладі, що важливо у житті. Вони навчили мене не просто жити у своє задоволення, а й бути корисним іншим.
Я вдячний, що ріс не в інтернаті. У мене є досвід життя в інтернаті, я знаю речі, про які нікому не розповідаю. Я знаю людей, які виховувались в інтернатах і вони вийшли абсолютно не готові до життя — не вміють ні прати, ні готувати, ні планувати бюджет, тому я всім серцем підтримую реформу деінституціалізації.
Зараз ми спілкуємось із прийомними батьками як друзі. Я приїхав за два дні до зустрічі, щоб встигнути поспілкуватись, адже нас було так багато, що Володимир і Тетяна не встигли б приділити всім достатньої уваги. Сама зустріч була дуже теплою і я був радий всіх побачити!
Колись пан Володимир сказав: “Час показав, що наше рішення створити велику родину було вірним. І ми вірні своїй справі до кінця. Сім’я – це в першу чергу чоловік і дружина. І якщо між ними є гарні стосунки та любов, то це найкращий приклад дітям, якою має бути атмосфера в родині, і якою має бути справжня сім’я. Ми щасливі всі разом.”
Що ж, діти виростають, але любов між ними й батьками, між братами й сестрами, між самою парою залишаються невидимою, але потужною силою, яка дає підтримку, прийняття і стимул рухатись далі.
Дарія Байрак, “Надія і житло для дітей”, червень 2021.